Апологія латинки

текст: Дмитро Шандра

Пошук чого завгодно нового і справжнього – ідентичності, сенсу, точної форми вираження – зазвичай стикається з перепонами. Великі, магістральні шляхи культури вже забиті перехожими та машинами, рух врегульовано, правила прописані. Розвиватися можна лише за чужим розкладом. Для того, щоб не зупинятися, нам потрібні певні неочікувані і творчі ходи, часто на грані фолу, дитячої гри, жарту. Потрібно зійти з широкого шляху на лісові стежки, роздорослішати. Введення та використання латинської абетки української мови, або ж латинки, може бути таким ходом культурної гри. Безперечно, ризикованим ходом, але поміркуємо про це.

apologiâ

Перша перевага латинки, яка спадає на думку це, звісно, гасло “геть від москви”, відрив від старої імперської ідентичності (бажано би і від самого слова “ідентичність”), наближення до інших культурних світів. І нехай собі небратні сусіди дивляться, що “ці страшні бандерівці” знову вигадали. Чим більше зусиль їм доведеться докласти для читання, тим страшнішими тексти здаватимуться. І це правда, але лише наполовину. Відрив від москви станеться так чи інакше, рано чи пізно, оскільки ідея українського певним чином заснована на ідеї опозиційності. Але, разом із тим, відрив, опозиція може бути головною метою лише у підлітковому віці. Зріла особистість, як і зріла та сильна спільнота, вибудовує свою систему цінностей, виходячи з власних бажань та цілей.

І тут друга перевага. Латинка – це можливість вирватися не лише зі старого імперського контексту, але й зі старого українського. І нехай собі москва лежить в руїнах, а солов’ї над вишнями залишаються з нами. Проте, для того, щоб оцінити явище – потрібно вийти за його межі. Для того, щоб наново прочитати українську класику, не завадить перекласти її з української українською, з кирилиці на латинку і подивитися, що вийде. Ми не знаємо, не можемо передбачити, як читатимуться такі тексти, ані нами, ані наступними поколіннями. Такі експерименти часто дивні, ризиковані й викликають посмішку. І саме тому ми маємо їх проводити.

Є часи, в які культурні процеси схожі на плетіння павутини – симетричної, гармонійної, структурованої. Але бувають часи, коли ці процеси нагадують борсання людини, що у цій павутині застрягла. І тут не до гармонійності, людина б`є навмання, рветься у різні боки, шукає слабкі місця для того, аби звільнитися. І тут є шанс вийти на поле, вільне від старих сенсів, зіронізувати не лише над “старшим братом”, але і над власною класикою, чи то пак “клясикою”, не знецінюючи її, але граючи з нею. А там, де немає надмірної серйозності, є легкість творчості. І той, хто читатиме і писатиме латинкою, буде відірваний і вільний певною мірою від усіх контекстів. Взагалі, в такому переписуванні і перечитуванні текстів є щось від феноменологічних практик, які, якщо дуже узагальнити, зводяться до спроби відкрити феномени (в тому числі й феномени культури) як побачені вперше, на межі говоріння і мовчання, очистити їх від нашарувань заздалегідь відомих тлумачень. Так, звісно, ідея української латинки не є аж зовсім новою, час від часу вона виникала, але завжди залишалася маргінальною, не влитою в культурний процес, а отже підходить в якості феноменологічної практики. Зрештою, Гуссерлеве “епохе” теж не його відкриття, а духовна практика маргінальних елліністичних скептиків.

Третє. Очевидно, читати латинкою, тим більше писати і перекладати нею тексти, це досить великий стрес. І тут хочеться навести трохи банальну спортивну метафору, що у “критичній ситуації ти не піднімешся на рівень своїх очікувань, а впадеш до рівня своєї підготовки”. Найнижчого рівня, я би сказав. Стресові реакції в бою, наприклад, вбивають дрібну моторику і роблять неможливими всі ті красиві прийоми, якими нас люблять дивувати під час показових виступів. Ні, це різкі, болісні, часто незграбні рухи, але їх цінність для людини, яка тренується, значно вища. Більше того, всі, хто практикував спорт або бойові мистецтва, дуже люблять саме ці стресові переживання, різноманітні “пекельні тижні” та інші види ініціації, навіть якщо не зізнаються у цьому. Зусилля, біль та стрес роблять цінним, а іноді надцінним те, до чого вони додаються. Очевидно, що зусилля бувають не лише в спорті, але і в культурі. Так, як спортсмен лише “під стресом” може дізнатися про себе певні істини і відкрити приховані ресурси, так і культура, піддана стресу, може віднайти в собі те, що було в ній сховане. Тут, до речі, можна провести ще одну аналогію між “непотрібністю” та “надлишковістю” латинки у розумінні пересічного громадянина і “надмірністю” вправ, якими спортсмена доводять до потрібного рівня стресу. Зі сторони ці вправи теж часто видаються аж занадто надмірними та жорстокими.

Четверте. Латинка – це нові можливості для візуальної культури і для книги як об`єкту. Важко сказати заздалегідь, які саме можливості відкриваються перед розробниками шрифтів або перед дизайнерами, що будуть поєднувати новий алфавіт із графікою, куди ці нові лінії можуть завести. Але точно можна сказати, що вже перші видрукувані латинкою книги виглядають як дещо химерні артефакти і люди купують їх, тримають на полицях, читають не лише через бажання прочитати цікаву книгу, але і долучитися до певного культурного, незвичного і дражливого явища. Для друкованої книги в електронному світі важливо мати певну “додаткову вартість”, але бажано, щоби вона була органічною, а не штучною. Химерність, незвичність, “європейськість” латинки цю вартість створює. Тому здається правильним, що першою книгою, яка була нещодавно видрукувана латинкою, стала саме класика.

Зрештою, в дещо еклектичній формі ми спробували викласти переваги латинки, які не стосуються ані її історичного підгрунтя, ані структурних зв`язків з іншими європейськими мовами, зосередившись на тому імпульсі новизни та певному згущенні напруги, яке у ній відкривається, на ризиках, які ця лінгвістична вправа в собі несе, на її додатковій вартості. Все це разом не створює чіткий образ або перспективу, але навіює певне відчуття, яке можна б назвати відчуттям модерну. І це добре. Звісно, написати, що є лише хороші класика та модерн, а також інша, вже не така хороша культура, буде підлітковою епатажністю (тому це варто би написати латинкою), але здається, що саме модерн може дати новий імпульс для створення цікавого та значущого, хоч частково вирваного з наших вічних дихотомій рабства та незалежності, класики та сучасності, політичного та власне мого, зрештою вирваного із поля тяжіння всілякого несмаку, сліпого наслідування архаїки, підліткової поезії, або ж французів.

Тому подібну практику можна лише вітати, як і тих веселих, сміливих та ексцентричних людей, які дозволяють собі грати з культурою не забуваючи, що власне гра і є основною формою життя культури.

Add a Comment