Латинські двадцяті

Українські дискусії 1920-х

текст: Ярина Цимбал

Після Української революції 1917–1921 років уперше використати латиницю замість кирилиці спробували футуристи. У травні 1922 року вийшло перше (й останнє) число «апарату панфутуристів» — журналу «Семафор у майбутнє» (Semafor u majbutn’e). Назву на обкладинці було виконано кирилицею і латиницею. У журналі латиницею набрано всі імена авторів і авторок, а також кілька текстів (статті англійською, французькою і німецькою мовами, зрозуміла річ, латиницею): вступну статтю від редакції «Semafor u Majbutn’e (Aparat konstrukciji metamystectva)» та вірші «Ohon’», «Vsim» і статтю з історії футуризму «Futuryzm v ukrajins’kij poeziji (1914–1922)» Михайля Семенка під псевдонімом Анатоль Цебро (Anatol’ Cebro).

Пояснення і практичного обґрунтування переведення кирилиці в латиницю панфутуристи не дали. Очевидно, це один із моментів творення інтернаціонального мистецтва, якого вони прагнули, і так само елемент епатажу, що його вони практикували. У змісті журналу є рядок: «Вступне слово Редакції — Семафор у Майбутнє / ż=ж, w=ш, х=ч, q=x, ’=ь і вправи до читання латинкою». Після власне тексту, крім цих п’яти відповідників транскрипції, є ще п’ять: у=u, в=v, г=h і двічі нагадується, що А — це таки А.

Більше панфутуристи до латинки не вдавалися, отже, в цій першій спробі латинізувати українське письмо, було все-таки більше епатажу, ніж серйозних намірів.

Через рік про можливий перехід на латиницю заговорив письменник Сергій Пилипенко (1891–1934) в журналі «Червоний шлях» (1923, № 6/7), що його видавав Народний комісаріат освіти. Статтю Пилипенка «Odvertyj lyst do vsih, xto cikavyt’sja cijeju spravoju» одразу для прикладу набрано латинкою. Пилипенко не вдається в історію, лиш нагадує: «Skil’ka raziv uže pidnosylasja sprava pro te, ščo vart bulo b zavesty v ukrajins’komu pys’mi latyns’kyj al’favit». Своїм завданням він уважає вкотре порушити цю проблему «саме в наші дні створення молодої української державности на базі радянського суспідьства». На його думку, уніфікація алфавітів неминуча і це справа недалекого майбутнього. Пилипенко наводить головно ідеологічні аргументи на користь латинського алфавіту, яке може вирішити «проблеми інтернаціонального єднання». Він згадує і про опонентів — москвофілів і українофілів: перші бояться розриву з Росією, яка закидатиме українцям «самостійництво», а другі бояться розриву з Галичиною і полонізації. Із суто практичних питань Пилипенко пропонує обговорити такі, як початок реформи — з вищої чи початкової школи, негайно через відповідні резолюції чи поступово тощо. У постскриптумі автор зауважує, що використану ним транскрипцію він не пропагує, а лише демонструє за її допомогою, що читати латинкою дуже просто і всі до снаги.

На «одвертий лист» Сергія Пилипенка відгукнувся письменник і мовознавець Михайло Йогансен (1895–1937). Там-таки в журналі «Червоний шлях» (1923, № 9) було видрукувано його статтю «Пристосування латиниці до потреб української мови». Йогансену йшлося суто про правила транскрибування українського письма латиницею. Він визнавав, що варіант Пилипенка вже набагато кращий за футуристський, але й він не зовсім пристосований «з точки погляду вкраїнської фонетики». Йогансен тоді саме навчався в аспірантурі з лінгвістики, зокрема займався фонетикою, видав працю «Фонетичні етюди». Три останні абзаци його статті набрано латиницею в щойно обґрунтованій ним транскрипції.

Завершила дискусію в «Червоному шляху» (1924, № 9) стаття Івана Ткачука (1891–1948) «Невідкладне завдання (До справи заведення латинського алфавіту в українськім письмі)». Виходець із Західної України Ткачук повністю солідаризується з Пилипенком у питанні неминучого переходу на латиницю і заперечує лише в тому пункті, що дилеми «тепер чи ніколи» не існує, бо «тепер, рішуче тепер і то негайно». Ткачук убачає в латиниці момент раціональний: однаковий для всіх алфавіт економитиме людську енергію. Він уважає, що латиницю треба запроваджувати одразу, декретом, як григоріанський календар і метричну систему, не зважаючи на протести й незадоволення, а також що швидше, то краще, бо вже шість років (від 1917-го) втрачено, а з часом це буде дедалі важче зробити.

Щодо практичних моментів транскрипції, Ткачук уважає обидва проєкти — і Пилипенка, і Йогансена — невдалими. На його думку, новий правопис, ухвалений у зв’язку з новим алфавітом, повинен «зробити письмо як можна коротшим і простішим». З огляду на це завдання Ткачук пропонує усунути з української мови подвоєння приголосних і всі апострофи.

Офіційно про можливість і потребу перейти на латиницю заговорили, коли Народний комісаріат освіти створив державну Комісію для впорядкування українського правопису. Комісія працювала з 1 серпня 1925 року, і вже 1926 року було видано розроблений нею проєкт правопису. 25 травня — 1 червня 1927 року в Харкові відбувалася так звана правописна конференція, яка мала розглянути і схвалити цей проєкт.

Уже на другий день роботи конференції обговорювалося питання переходу на латинку. Більшістю голосів ухвалено було зберегти кирилицю. На її користь висувалося три головні аргументи: зміна алфавіту потягне за собою великі фінансові й матеріальні витрати, а також спричиниться до конфліктів із росіянами й галичанами. Усі ці закиди передбачив ще Сергій Пилипенко.

Ще один аргумент сформулював у репортажі про поїздку в радянську Україну Кирило Студинський: «Я далекий від того, щоб висловлюватися легковажно про “латинщиків”, тим більше, що поміж ними є такі видатні фільольоґи, як д-р Сімович, Евг. Тимченко і Ганцов. […] Одно можу хіба завважити, що радикальні зміни в правописі може собі дозволити тільки одноцільний нарід, що живе одним державним життям, що не виставлений на всякі можливі спроби денаціоналізації. Для українців, розділених і розбитих, цей час ще не наспів. Вислів цій думці дав перед усіми комісар Скрипник, що виголосив знамениту промову проти латинки. Вислід голосування відомий. За латинкою заявилися тільки д-р Сімович, Бузук і Пилипенко. Вісім членів з ак. Евг. Тимченком на чолі відсунулося від голосування, а 49 членів конференції голосувало проти» (Кирило Студинський. З побуту на Радянській Україні (З марґінесів правописної конференції). Львів, 1927. С. 65–66).

Інформація про кількість голосів, поданих за два алфавіти, наводиться різна. Радянська преса згадувала лише про вісьмох прихильників латинки. Натомість інший учасник конференції з Західної України , Василь Сімович, заперечував ці дані і стверджував, що латиниця зібрала 20 голосів проти 25 голосів за кирилицю.

У журналі «Всесвіт» (1927, № 23) було вміщено фото «партії латинщиків», на ньому 15 осіб: Іван Ліщина-Мартиненко (Полтава), Володимир Ярошенко (Київ), Яків Чепіга (Харків), Михайло Йогансен (Харків), Всеволод Ганцов (Київ), Зіновій Висоцький (Харків), Микола Наконечний (Харків), Микола Сулима (Харків), Леонід Булаховський (Харків), Василь Дем’янчук (Київ), Євген Волошин (Київ), Василь Сімович (Прага), Петро Бузук (Мінськ), Євген Тимченко (Київ). На фото випадково немає Сергія Пилипенка — так і зазначено в підписі.

Того ж таки 1927 року Василь Сімович видав працю «Латинка для нашої бібліографії», де виклав свою бачення особливостей передачі українських звуків латинкою та навів українську абетку з латинською транскрипцією.

Після того як правописна комісія відкинула ідею перейти на латинський алфавіт і 1928 року було затверджено правопис, відомий як «скрипниківка» від прізвища наркома освіти Миколи Скрипника, в підрадянській Україні ніхто не робив спроб поновити цю ідею. Західні ж регіони України входили до складу інших держав, де українська мова не мала статусу державної і її правописом ніхто не займався й не опікувався.