Нащо та латинка?

Це питання виникає кожного разу. Як тільки людина, що нічого не знала про українську латинку, чує про неї, реакція здебільше буває вкрай негативна.

Мушу сказати, що так було завжди. Завжди на все, що не вписується в традиційний світогляд, людина реагує негативно. Мабуть, така людська природа – перш за все сумніватися і відсторонюватися від всього нового. Є лише дуже невеликий відсоток тих, хто готовий легко сприйняти незвичне.

Людство взагалі досить важко сприймає щось нове, особливо в соціальній сфері. Найдовше в нашу свідомість пробивалась ідея, що не треба вбивати того, хто не є нашим рідним. На це знадобилось приблизно 180 тисяч років. Далі пішло значно краще. Наприклад, зараз немає в світі країни, яка б офіційно підтримувала рабство. Це, на жаль, не означає, що ніде на планеті немає рабства, але публічно сказати зараз «я – рабовласник» неможливо.

Так, поступово, права людини – спочатку базові, на життя чи свободу, – прийшли до нашого соціуму. Тепер наближається такий час, коли зневажати більш-менш розумні ініціативи теж стає дедалі важче. У будь-якому такому випадку у суспільстві має виникати дискусія. Прикладів дуже багато: фемінітиви або новий правопис, рухи за права жінок або геїв, засудження насилля у сім’ї або відміна смертної кари… Всі ці «нововведення» ще кілька десятків років тому були абсолютно незрозумілими для абсолютної більшості українського суспільства.

Але зараз ми, принаймні, вільно про це дискутуємо. І, на щастя, не тільки дискутуємо, але й робимо важливі кроки до змін на краще.

Члени спільноти Ukraїns’ka latynka чудово розуміють тих, хто вважає, що ця наша ідея – сприяння вільному використанню латинської абетки в українській мові – зараз «не на часі». Розуміють, але заперечують. Проблема в тому, що «на часі» ця ідея ніколи не стане – якщо не робити рухів в цей бік.

Ну, погодьтеся, що «не на часі» було все з перерахованого вище.

І головне: ніколи «на часі» не було ані української мови, ані самої української держави.

Якби ти, хто боровся за мову та державу у суворі й трагічні часи владування Російської імперії у всіх її варіантах, весь час задумувалися, «а чи на часі наша боротьба» – України б не існувало і не існувало б української мови. Так, дещо пафосно, але це правда.

А якщо дивитись на менш глобальні речі, то, вибачайте, дискусії про новий правопис й права жінок теж видаються «не на часі». Чому зараз? Війна, епідемія, 73%… ну який правопис, які жінки? Але ні, саме те, що дискусії точаться та рішення приймаються, дозволяє нам впевнено сказати, що ми подолаємо війну, епідемію та 73%. Тому що ми бачимо, що українці – живі, і нам не байдуже, в якому саме суспільстві ми будемо жити.

Так само й українська латинка. Про нас пліткують різне… Що ми, начебто, проти кирилиці чи українського культурного надбання. Це не просто помилка. Це нерозуміння нашої ідеї.

Використання латинської абетки для української мови це не щось нове. І в XIX, і у XX сторіччях були багаточисельні проекти використання української латинки – від Драгоманова через Йогансена до сучасної публікації латинкою «Енеїди» Котляревського, 2019 року видання. А ще майже всі ми використовували українську латинку в нашому СМС-спілкуванні у часи кнопкових телефонів. Банки й досі пишуть нам українською латинкою. І, погодьтеся, це не аж занадто незручно.

Так ось ми й вважаємо, що писати українською латинкою – це право. Звісно, що це право має бути врегульоване. Ми повинні визначити, як і якою саме латинкою нам зручніше спілкуватись. Це право українського громадянина.

І тому ми будемо дискутувати, проводити конференції, писати статті й підтримувати дослідження. Суспільство має дослухатись до нашого голосу, тому що ми маємо право писати, отримувати відповіді, читати новини, навчати наших дітей українською латинкою…

Це таке саме природнє право, як права на життя, свободу… і навіть на використання фемінітивів.

автор: Борис Шавлов