Українська латинка в першій половині XX сторіччя

Від Прусських інструкцій до краківського Кобзаря

текст: Наталя Талалай

Кожного разу, коли я проходжу повз пам’ятник просвітникам Кирилу та Мефодію на Михайлівській площі в Києві, у мене виникають змішані відчуття. З одного боку, так, просвітителі. З іншого – на мою думку, Кирило і Мефодій стали на заваді європейського розвитку України. Це вони принесли в Україну кирилицю, і якби не їхня «послуга» і «просвітництво», то Україна, як і більшість європейських країн, вже давно користувалась би латинською абеткою. А завдяки цим просвітителям і кирилиці Україна опинилась прив’язаною до Росії та колишнього радянського простору. Втім, питання переходу України на латиницю сьогодні дискутується. А активні спроби латинізації розпочалися на початку XX століття.

«Прусські інструкції»

Один з перших кроків латинізації кирилиці в XX столітті зробили німці, як це не дивно звучить для українського вуха. Справа в тому, що у німців завжди були розкішні бібліотеки з книжками різними мовами, зокрема, і слов’янськими. Та ось тут і виникла проблема з книжками, які були видані кирилицею, тобто – українською, російською, болгарською, македонською, сербською, чорногорською та іншими. Навіть за умови наявності читачів, які знають ці мови, їх треба було хоч якось класифікувати і занести до каталогу. Для вирішення цього питання в 1899 році в Берліні було видано «Інструкції для алфавітних каталогів прусських бібліотек і прусського загального каталогу», так звані «Прусські інструкції», в яких було запропоновано спосіб транслітерації кирилиці.

Для транслітерації запропонували використовувати гаєвицю – варіант латинської абетки, який розробив хорватський поет і лінгвіст Людевит Гай на основі чеського правопису. До речі, згодом на гаєвицю перейшли майже всі балканські “кириличні” мови.

А дещо пізніше, з урахуванням невеликих поправок, саме гаєвиця стала основою для наукової транслітерації кирилиці та міжнародного стандарту ISO9, який визначає систему транслітерації кириличних алфавітів слов’янських та неслов’янських мов за допомогою латиниці.

Але найголовніше – «пруські інструкції» посприяли новим спробам адаптувати латинське письмо для української мови у XX та XXI століттях.

Латинка на Західній Україні

На початку XX сторіччя почали думати про провадження в життя латинки і на Західній Україні, землі якої на той час входили до Австро-Угорської імперії. Зокрема, в 1922 році Наукове товариство ім. Шевченка у Львові радило під час транскрибування українських імен користуватися чеським правописом. Також питання переходу на латинку час від часу піднімалося і в пресі. Про це писали провідні часописи Галичини того часу – газети «Діло» та «Нова зоря». Можна говорити про те, що на Галичині відбувалася «лагідна» і добровільна латинізація.

Інша справа була на Закарпатті. Угорський уряд провадив політику не просто латинізації, а перетворення місцевого населення на «справжніх мадяр». В 1916 році угорська влада примусово переводила навчання в школах на свою мову, витісняла православні свята і змушувала переписувати церковні книги латинкою з угорською транскрипцією. Звісно ж, така політика викликала лише спротив у місцевого населення і сприяла зародженню української національної самосвідомості в тих краях. Проти латинки виступали політики і просвітники краю – Августин Волошин, Гіядор Стрипський, Августин Штефан.

Як писав один з найвідоміших дослідників цієї теми науковець Олекса Мишанич (матеріали збірки «Українці-русини: етнолінгвістичні та етнокультурні процеси в історичному розвитку», Київ, 2013), на початку XX століття в Мукачево і Пряшеві (територія Словаччини, де жили етнічні українці) активно переписували латинкою книги церковного характеру. А у Пряшеві з 1915 року з’явилися надруковані латинкою за угорським правописом молитовники та підручники. Згодом з’явився спеціальний журнал «Naše otecsestvo».

Чехи, яким відійшло Закарпаття після мадяр, дозволили населенню самостійно обирати мову навчання у школі, ніхто насильно не заставляв вчити чеську мову і питання латинізації української мови втратило актуальність.

Що стосується Буковини, то уряд Румунії використовували латинку лише для транслітерації українських імен, прізвищ та топонімів і насильного переписування книжок там не було.

Харківські експерименти

Найбільшого розголосу набули спроби запровадити латинку в Харкові в 1927 році, який на той час був столицею УРСР. В 20-ті роки минулого століття на теренах новоствореного Союзу радянських соціалістичних республік несподівано розпочалася кампанія з латинізації мов національних меншин. На чолі цієї кампанії стояв вірний революціонер, письменник і публіцист Анатолій Луначарський. Його думки з цього питання поділяв і головний вождь радянського народу Володимир Ленін. Вважалось, що пролетарська революція, яка невдовзі охопить весь світ, потребує саме латинки. Загалом в цей час Луначарський зумів перевести на латинку 69 мов нацменшин, які раніше для письма здебільшого використовували арабське письмо.

Що стосується України, то після латинізації східних мов народів СРСР дискусії на цю тему з’явились і у нас. Український письменник та громадський діяч Сергій Пилипенко написав латинкою «Відкритий лист до всіх, хто цікавиться цією справою» («Odvertyj lyst do vsix, xto cikavyt’sja cijeju spravoju»), в якому доводив доцільність переходу української мови на латинку. До речі, за невеликим винятком, він був написаний тією ж самою гаєвицею, якою свого часу скористалися при складанні «Пруських інструкцій».

В 1927 році в Харкові відбулася Всеукраїнська правописна конференція на якій група мовознавців запропонували прийняти латинку як частину правопису. Після тривалої дискусії учасники конференції проголосували… Існує дві версії результатів голосування. За першою – «проти» була абсолютна більшість, за другою – перевага «проти» було лише в два голоси. Однак, в будь-якому випадку, латинка не стала частиною українського правопису.

«Кобзар» латинкою

Найголовніша книга української літератури – «Кобзар» Тараса Шевченка. До речі, твори з цієї збірки перекладені більш ніж на 100 мов. Крім того, «Кобзар» також і латинкою переписували. І цих латинських варіантів «Кобзаря» було щонайменше три.

Так, в 1844 році офіцер, художник і друг Тараса Шевченка Яків де Бальмен та художник Михайло Башилов підготували ілюстровану рукописну версію «Кобзаря» у польській транскрипції, правки до якого Шевченко вносив власноруч.

В 1914 році, до 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка, львівський вчений і юрист Володимир Охримович видав латинкою скорочений варіант «Кобзаря» у Львові. Для видання він скористався польською абеткою, іноді лише поєднавши дві літери в одну, якщо не було польського відповідника (ш, щ, ч, х), і часом додавав апостроф для передачі пом’якшення літер.

І в 1940 році видання «Кобзаря» латинкою зробило «Українське видавництво» в Кракові, яке діяло з 1939 по 1945 рік і забезпечувало книгами рідною мовою українців, що розпорошилися Європою. «Українське видавництво» увійшло до історії української культури як найбільший видавничий осередок часів Другої світової війни і єдине дозволене німецькою владою українське видавництво. До речі, найбільші наклади мали «Історія України» та шевченківський «Kobzar».

Тож пропонуємо вам наостанок прочитати латинкою «Заповіт» Шевченка, в редакції львівського видання 1914 року. Це дуже просто.

Zapowit

Jak umru, to pochowajte
Mene na mohyli,
Sered stepu szyrokoho,
Na Wkrajini myłij;
Szczob łany szyrokopoli
I Dnipro i kruczi
Buło wydno, buło czuty,
Jak rewe rewuczyj!

 Jak ponese z Ukrajiny
U synieje more
Krow worożu, ottohdi ja
I łany i hory —
Wse pokynu i połynu
Do samoho Boha…
 Pochowajte ta wstawajte
Kajdany porwite,
I wrażoju złoju krowju
Wolu okropite!
I mene w semji wełykij,
W semji wolnij, nowij,
Ne zabud’te pomjanuty
Nezłym tychym słowom!