Латинські війни. Примарна загроза

Війни бувають зовсім різні: з горами трупів, ріками крові, зруйнованими містами. Але сьогодні я буду розповідати про таку війну, де літера U хоче дати в пику літері У, а літері Ц намагаються дати ляпаса C, TS та Z. Це битва триває століттями, на сторінках книжок та в умах українців. Це битва між кирилицею та латинкою.

1833 рік. Видатний австрійський етнограф Вацлав Міхал Залеський видає польською абеткою «Пісні польські й руські люду галицького». У цій пухлій книжці пісні займали 516 сторінок, ноти — 165. Видання містило 1496 пісень та 160 мелодій, а на інших 59 сторінках Вацлав висловлював свої погляди щодо значення фольклору у розвитку літератури в цілому. На тих самих 59 сторінках він зазначив, що російська мова — діалект польської, який незабаром відімре як хвіст у пуголовка, а усі слов’янські народи перейдуть на латинку, що стане важливим кроком до західної культури і побудує величезну стіну між заходом та сходом.

Таким чином, саме Вацлав поклав пальця на спусковий гачок гвинтівки майбутньої абеткової війни, тобто боротьби громадськості Галичини щодо спроб латинізувати українську абетку. А перший постріл зробив Йосип Лозинський з його абецадлом, українсько-латинською абеткою.

1834 рік. Щотижневик «Rozmaitości Lwowskie» публікує роботу українського мовознавця Йосифа Лозинського «О wprowadzeniu abecadła polskiego do pismiennictwa ruskiego», в котрій йдеться про фонетичну невідповідність мертвої кирилиці відносно української мови. Лозинський певен, що абецадло — рішення більш раціональне та пристосоване до використання у повсякденному житті, а також для вивчення мови. Для подальшого підкріплення своєї позиції, мовознавець видає книгу «Ruskoje wesile», повністю надруковану латиною. На думку Лозинського, українська мова не має своєї літератури, а усі роботи, які виходили до 1834 року, були написані мовою, котра була ближча до церковнослов’янської, а не до повсякденної української.

Маркіян Шашкевич, один з ідеологів москвофільскої літературної групи «Руська трійця», не лишився байдужим до точки зору Лозинського та розкритикував його позиції щодо кирилиці. Маркіян вважав, що саме тоді у слов’янських народів почала розвиватися їх власна література, і вже багато чудових творів написані саме кирилицею, і буде дуже недоречно зараз змінювати абетку. Він наводить аналогію про українську літературу того часу, яку можна порівняти з городом навесні: швидко росте не тільки морква та помідори, а й бур’ян, тобто Лозинський з його абецадлом, яке здатне викликати у людей, котрі не володіють українською, хибне уявлення щодо мови.Відповіді Лозинського на критику Шакшевича були відхилені через цензуру, а згодом мовознавець зовсім відмовився від своєї ідеї. Таким чином перший постріл з «гвинтівки» схибив, а абеткова війна на деякий час захлинулася.

Але був і другий постріл.

1859 рік. Чеський філолог Йосиф Їречек пропонує свою власну абетку на основі чеського правопису. Їречек визнає недосконалість своєї латинки, плутанину, нестабільності норм, але це вже краще, ніж кирилиця, яка як сучасний комунікативний інструмент, на його думку, існувати далі не може.

Йосиф Їречек писав: “Цій біді можна запобігти тільки пристосувавши кириличну абетку спеціально до потреб цієї мови, чи прийнявши латинську абетку, здійснивши в ній відповідні зміни. Кириличну абетку приспособити до потреб живої руської мови вже не можна, оскільки вона підходить тільки до мертвої церковнослов’янської мови, то значно простіше та легше перейти на латиницю, пристосувавши її спеціальним чином до руської мови”

В цьому ж 1859 році губернатор Галичини Аґенор Ромуальд Ґолуховський запроваджує в українських школах латинку на зразку Їречека. Проте введення латинки майже одразу призводить до масових протестів та невдоволень. Протестували москвофіли, інтелігенція, навіть були скарги від греко-католицької церкви до Австрійського імператора Франца Йосифа І. Не підтримав латинку навіть тесть Їречека — поет, славіст, етнограф Павел Шафарик.Хвиля протестів була неабиякою, тому вже в 1861 році австрійське міністерство відмовилося від латинки.Дійсно, куля не змогла вразити ціль, але змогла поранити — мовне питання стало основним в дискурсі про національну самоідентифікацію. Другий “постріл латинської гвинтівки” своєю руйнівною силою зміг викликати нечуваний вплив на суспільство та пригорнути до себе увагу.

Не дуже важливо, потрапила куля в ціль, чи ні. Не дуже важливо, чи легко тобі тримати гвинтівку. Не дуже важливий матеріал кулі. Важливо те, що постріл був. Важливо те, що питання зручності та комфорту відходить на другий план. Важливо те, що постріл лунає заради той ідеї, яку вважаєш правильною.

текст: MaRo